Музика має прекрасну здатність полонити людські серця. Підносити настрій, надихати, окрилювати, розраджувати в горі, множити сили  у боротьбі, тамувати душевні болі. Музика – це народна потреба…

Я розповім вам про Оржицькі місця, де вже близько 40 років лине музика, яку творить душа, що віддає своє серце дітям і дорослим, серце , зіткане з акордів, людина, закохана у наспів, мелодію, мотив – Григорій Миколайович Барило. Мабуть, всі люди на Оржиччині знають цього неперевершеного майстра гри на баяні, віртуоза та постійного учасника концертів, серйозних конкурсів та фестивалів. Григорій Миколайович виходить на сцену не просто відіграти свій номер, він доносить людям найзаповітніше і найдорожче – віддає їм своє серце, свої  палкі почуття, він живе цим  і вміє передавати її первозданну красу й силу.

Григорій Миколайович точно знає, як визначити, чи дитина, що прийшла навчатися до нього, музикальна. «Якщо дитина почула якусь пісню і заплакала,  то це свідчить про те,що вона відчуває музику всім своїм серцем» – каже він. Адже, як говорив  Йоганн Себастьян Бах : «Мета музики – торкатися серця»… Часом здається, що то не музика звучить, а вирує нездоланна стихія, яка заволодіває думками, обіймає душу і кудись нестримно несе на своїх крилах. Вона наче охоплює і самого музиканта. Нечуваний темперамент, високе творче горіння, натхнення великої талановитої людини захоплює усіх.

У тихому осінньому погідді дерева стояли під сонцем, наче вилиті з прозоро-жовтуватої  вощини. Кучеряві голови їх зливалися із золотом осіннього листя і наче горіли тихим ясним полум'ям. Густа осіння роса аж додолу гнула червоний лист на дереві. День народжувався в осінньому серпанку, але поступово туман зникав, розсіювався. Під жовтневими мерехтливими зорями, коли  лист  сумовито-замріяним оком дивився на землю, 2 жовтня 1949 року в мальовничому селі Ковалі  Хорольського району народився Григорій Миколайович Барило.

З дитячих років його  рука потягнулась до музики, душа – до краси. А серце – до людини. І цей початок став отим продовженням, що не має кінця-краю ні в п'ятдесят, ні в сімдесят, ні у сімсот років, як немає краю і наколихане вітром зерно, і довершений сонцем погляд творця, і велич людського духу.

Ковалі! Рідне село! Тут народився, тут промайнуло незабутнє дитинство. Пам'ять навіки зберегла перші враження про розкішну природу, кожний  камінчик, кожну квіточку, прохолоду в затінку крислатих дерев. Виховувався самотужки, з дитинства не знав пестощів, не був розбалуваним, бо батьки-колгоспиники, тяжко працювали з ранку до ночі. Але в той же час малому Григорію дуже пощастило, бо у селі з'явилися  художник та музикант. Найцікавіше те, що прізвище вони обидва носили – Барило. Хлопець міг годинами роздумувати спостерігаючи за роботою художника, чи захоплено слухаючи гру музиканта. З раннього дитинства музика для нього – це звучання душі, віддзеркалення розмаїтого духовного світу…

…А почалося  все у п'ять років з губної гармошки, яку привіз із Німеччини хрещений батько. Йому настільки сподобалось, що вже у вісім років він захотів грати на справжньому інструменті, плакав просив батьків, щоб купили, і настільки загорівся бажанням мати омріяну річ, що сам вирвав весь бур'ян у городі. Батьки були зворушені таким вчинком  і все ж купили малому гармошку. З цього часу і почалося сходження до музичного олімпу. Згодом у селі з'явився професійний баяніст. Григорію тоді  було десять років і  саме тоді він зрозумів, що музика це його стихія. Малому дуже хотілося  мати свій баян, і мрія здійснилась, батьки привезли новенький музичний  інструмент, з яким він став майже нерозлучним. І п'ятнадцять кілометрів до найближчої музичної школи не виявилися задовгими, щоб освоїти ази музичної справи. Влітку  любив грати на баяні просто на вулиці. І зараз Григорій Миколайович з усмішкою  згадує один курйозний випадок. Якось мати загадала пасти гусей, наказала добре пильнувати, щоб не зайшли в город, бо огорожі  не було, але він так захопився грою на баяні, що не встеріг і вони з'їли всю кукурудзу. Звичайно ж, перепало тоді хлопцеві  від розгніваних батьків.

Пізніше Григорій Миколайович  закінчив  Гадяцьке культосвітнє училище, а тоді й музичне в місті Чебоксари, довершив же шлях у пошуках теорії  Харківським державним інститутом культури. По закінченні Гадяцького культосвітнього училища  служив у лавах Радянської армії на флоті в Севастополі  на Чорному морі. І навіть на бойовому посту не полишав улюбленої справи.

Повернувшись із лав Радянської армії, на прохання земляка Барила Михайла Івановича, погоджується  працювати у селі  Чутове в районному будинку культури та викладачем  музичної школи по класу баяна.

Згодом зустрів її, Валентину Василівну, одружився. Прожив перший час в селі Кошманівці, працював баяністом у будинку культури, але, через відсутність роботи дружині, переїхав у місто Карлівку, де чотири роки удосконалював свою майстерність. А у 1977 році доля закинула його до Оржиці, яка стала домівкою його таланту й праці.

Світ навколо кипів піною квітування, дзвенів пташиним щебетом, повнився мелодійним бджолиним гудінням. І так  само кипіло, дзвеніло, гуло й виспівувало в душі Григорія, коли народжувалися його доньки.  

Він має три красуні – Ларису, Наталію, Оксану. Старша дочка  закінчила Донецьку консерваторію, середня – Київський педінститут, найменша – досконало  володіє баяном і фортепіано.

В Оржиці Григорій Миколайович ось уже 40 років працює в музичній школі, у районному Будинку культури – це поза всяким сумнівом солідний доробок. У нього розроблена  своя методика викладання  по розвитку баянного мистецтва. Він до цього часу користується його школою, а також розробляє і свою методику. Усе це приносить  великі успіхи у роботі. На моє прохання розповісти про досягнення  й успіхи музиканта і його вихованців на творчому поприщі Григорій Миколайович відповів:

– Це, може, не скромно, але моя гордість – це діти, яких я у свій час навчав музичній справі і навчаю зараз. З ним я проводжу більшість часу, з ним розвиваюся і духовно зростаю, радію їх перемогам і співчуваю поразкам. Уже літ з 20 ми з дітьми  перемагаємо  на обласному конкурсі баяністів «Юний віртуоз Полтавщини». А найбільший успіх – це перемоги на Всеукраїнському фестивалі – конкурсі  «Провесінь», які здобули Артем Дубина та   Куць Богдан.

Сім років тому, з нагоди ювілею, Григорію Барилові дали звання заслуженого працівника культури України, та чоловік не любить хвалитися цією нагородою. Тоді як інші рвуть на грудях сорочку де треба, і де не треба цього робити й муляють очі заздрісникам своїми званнями народних та заслужених, Григорій Миколайович віджартовується : називає себе «застуженим» і «незаслужено заслуженим». «Це все відносно, – зауважує філософськи. Головне надбання кожного вчителя, його звання і Зірка Героя – це учні. От ними і слід пишатися, заради них і потрібно працювати». 

На фото в анонсі Григорій Миколайович і його учні - Сокол Олександр і Куць Богдан.