25 жовтня Боровський Володимир Іванович святкував свій ювілей. Він народився у Харкові 1937 року. Коли почалася війна, перебував у дідуся з бабусею по материній лінії у селі Чутівці Оржицького району. Тут промайнуло босоноге дитинство. З любов'ю згадує свою першу вчительку – Софію Павлівну – спокійну, мудру й розсудливу жінку. Школу закінчив відмінно. У табелі успішності за 6 клас лише п'ятірки.                                                 

Вирішив стати вчителем. Вступив у Золотоніське педучилище. Тут отримав фундаментальні, глибокі знання. Пізніше училище перевели в Лохвицю. З особливою повагою Володимир Іванович починає розповідати про Арнольда Абрамовича — викладача історії в інституті, через якого у юнака прокинулась любов до історії. Хоча до цього, зізнається, мав більшу схильність до літератури. Вів власний щоденник читача, у якому записував назву твору, короткий зміст, що найбільше сподобалося і що можна використати у педагогічній діяльності. 

Твір, що найбільше запам'ятався  – це «Овід» Етель Ліліани Войнич. Після прочитання цього революційно-романтичного роману Володимир Іванович став сміливим, серйозним,вольовим, з'явилося прагнення стати схожим на Овода, служити людям. Саме тут визначилася мета в житті.

Після завершення навчального закладу Володимир Іванович викладав уроки фізкультури, фізики та історії в Тимківській школі. Сміючись, розповідає, що було таке : «викладаєш у них, а потім після уроків вони в футбола грати, і я туди з ними». Ще згадує, що дуже модно тоді було ставити п'єси або ж брати в них участь. І він також був таким артистом, їздили групою з виставами по селах. Трохи пізніше переїхав у Старий Іржавець, став працювати учителем фізкультури у старших класах.

Чоловік з подякою згадує директора однієї з шкіл, у якій він працював, — Петра Івановича . Одного дня він сказав Володимиру Івановичу : «Вам треба вчитися далі». І ця фраза відіграла значущу роль в житті тодішнього юнака. Він зразу ж подав заяву до Харківського університету. Зізнається, що з самого дитинства його тягнуло на батьківщину матері. Мав на думці лише одну мету : «У будь-якій ситуації взяти цю вершину». 6 років учився заочно в університеті. Найгловніше, що виніс з цього навчання, – «всього не можна охопити, бо обсяг людських знань – нескінченний». Але продовжував здобувати знання упродовж усього життя.

Володимир Іванович пригадує вчителя історії та географії Астахова Віктора Івановича. Його спосіб викладання дуже подобався Володимиру Івановичу. Коли проводив урок, то не тільки розказував про історичних постатей, але й розповідав які вони були у житті. Коли вивчали, наприклад, Японію, то розповідав і про звичаї цієї країни, і про традиції японців. «Це було так цікаво і так захоплююче» – пояснює Володимир Іванович. Психологія в університеті також добре давалася. «Коли викладач розказував тему, то ти ніби сам десь дівався, ніби сам перевтілювався у ті образи, в ту науку, в оті людські відносини».

У 1964 році Володимир Іванович закінчив історичний факультет Харківського державного університету ім. О. М. Горького. Зберігся випускний альбом з фотографією на першій сторінці амбіційного юнака, майбутнього невтомного історика Оржицького краю.

Доля привела Володимира Івановича у Чутівку. Там він викладав історію та географію. Виніс дуже важливу річ з педагогічної діяльності : щоб учням було цікаво тебе слухати — потрібно чимало працювати над собою.

Але все ж серцем тягнувся до історії. Тому Володимир Іванович бере направлення в університеті і їде в Запорізьку область в село Комишеваху. Це була солідна школа,з солідним вчительським складом та учнями. Дали тоді йому на виховання сьомий клас – найпроблемніший в усій школі. Але молодий учитель не розгубився і зробив по-Макаренківськи : він згрупував актив класу з 5-6 чоловік і обрав старосту — Діброву Аллу – гарну, активну дівчину, яка була сама зацікавлена в тому, щоб всі в її класі добре навчалися. Від якої, до речі, на днях отримав листа. Алла розповідала про своє господарство на Запоріжжі, про виноград, про персики.

Раптово вираз обличчя Володимира Івановича змінюється на похмурий, коли починає таку історію : «оті запорозькі степи захоплюючі, й гарні, але може трапитись серед поля й лисяча нора, й колодязь. От і в моєму класі була дівчинка – Тамара. Її батько – механізатор – уночі орав землю і його трактор перевернувся. Сталася трагедія. Ми вирішили усім класом підтримати дівчину й піти на похорон. Пам'ятаю це поблідле обличчя, ці розгублені, але вдячні очі,  якими вона дивилася на нас, ледь стримуючи сльози».

Пізніше Володимир Іванович згадує поїздку із дітьми на море аж до Бердянська на вантажній машині. Розповідає, що побули на морі 2-3 дні, а приїхали всі загорілі, як негри і дуже задоволені.

Не забував Володимир Іванович і про власний розвиток, бо треба було навчати дітей, вкладати їм в голову цінні знання. Завуч Марія Кузьмівна часто відвідувала уроки і от одного дня , саме тоді, коли Володимир Іванович розказував дітям про повстання декабристів, завітала і до нього. Коли проводила аналіз уроку, була позитивно вражена : «Я очевидець подій. Усе було  точно так, як ви розказували, ніби також там були». Хоч викладав у Комишеваській школі лише рік, але виніс для себе істину :  якщо ти віддаєшся роботі, дітям всією душею, всім серцем, докладаєш великих зусиль, аби з дітей виросли дійсно гідні люди, то у цьому ти відчуваєш щастя свого життя і роботи.

Пізніше Володимир Іванович переїхав з дружиною, Любов'ю Миколаївною, з якою вони йдуть разом по життю вже більше 55 літ, в Оржицький край. Викладали в Плехові, вона — українську мову, а він — історію та німецьку мову. Знову ж дали новому вчителю сьомий клас. Прийшлося й з ними ,,воювати” , але вже маючи досвід у цьому, знову створив актив – і діти швидко знайшли спільну мову з новим класним керівником. Викладав за методикою Дайрі. «Педагогічна діяльність – це другий університет», – говорить учитель.

Пізніше Володимиру Івановичу запропонували роботу в районному комітеті у відділі пропаганди й агітації. Це була престижна й відповідальна робота. Він читав лекції, виступав перед людьми, розповідав їм про міжнародні відносини.

А після 1991 року активісту запропонували роботу в Оржицькому історичному музеї. Виділили нове приміщення, перевезли все майно у будівлю сьогоднішнього музею. «Привезли й забули» – так згадує Володимир Іванович про те, як облаштовувався музей. Кімнату бойової слави допомогли облаштувати до 50-річчя з Дня Перемоги. Пізніше до роботи приєднався Сілков Іван Іванович. Згодом повідомили, що є художниця, яка прагне допомогти облаштуванню музею. Це була тоді ще молода амбіційна дівчина, а зараз вона директор Оржицького історичного музею — Людмила Григорівна Мунько. «Прийшла і освітила ці зали своєю усмішкою, енергією і душевним бажанням зробити все якнайкраще», – згадує Володимир Іванович. Вони разом відновлювали цей музей і згодом вже можна було запрошувати відвідувачів.         

І 2002 року директором музею стала Людмила Григорівна, а Володимир Іванович тимчасово пішов у відставку, проте говорить такі слова : «ви можете мене звільнити з посади, але не відстороните від музейної справи». І впродовж наступних десяти років Володимир Іванович щодня ходив у музей як на роботу, тому що було дуже важливо зберегти експонати. Проте вже з 2013 року він працює офіційно екскурсоводом у музеї.

Усе своє життя Володимир Іванович був і залишається активним громадським діячем. З шостого класу був секретарем комсомольської організації школи. До сьогоднішнього дня працює першим заступником голови Оржицької районної організації ветеранів (на його відповідальності волонтерська робота). Більше двадцяти років був депутатом селищної ради. Зараз – член виконавчого комітету.

Минають роки, а цей шляхетний чоловік не поспішає жити, незмінно спокійно і впевнено, завжди веселий і усміхнений йде по життю, не зважаючи на будь-які випробування долі.